Юля Барва – відома поетеса, телеведуча, блогерка. Уродженка с. Корналовичі, більша частина дитинства якої пройшло  у с. Калинів. Нині живе з сім’єю у Львові. Мати двох донечок. Меншій Аделіні 10 місяців.  Про її шлях до творчості і визнання – в інтерв'ю.

- Юлю, що здатне осінити серце світлом поезії?

- Пишу, відколи себе пам'ятаю. Десь з 5 класу, але, звичайно,  ці поезії були дитячі і не було такого словникового запасу,  який є на даний момент. Перший вірш вже не згадаю. Коли ми вчилися в школі, не існувало комп'ютерів, мобільних телефонів. Вели  анкети друзів, у блокноти клеїли наклейки, щось там переписували; якісь цитати писали один одному.

Коли почали з'являтися перші почуття до хлопців, симпатія – з того народжувалися вірші. Але я писала і до того.

Не хотілося щось від когось переписувати, а сама придумувала. Коли анкети друзів заповнювала дівчатам, цитати придумувала сама. 

Найбільше, що мене запалює – це емоції. Для творчої людини вони необхідні, для тієї дози натхнення, яка стає стимулом до творчої праці. Це можуть бути емоції від перебування з природою наодинці; від чужих життєвих історій і зараз навіть якщо взяти другу книгу, яку даю до друку, то там взагалі кожен вірш народився з реальної історії, бо це поезії про війну, де траплялися трагедії, які були настільки болючі, що, проживаючи цей біль, також писала. Це можуть бути, як яскраві враження – позитивні емоції, так і те, що болить. З болю навіть глибші, сильніші вірші народжуються.

- Чи є присвяти рідній околиці, де ви народилися?

- Звісно є. Навіть одна з останніх поезій "Ніколи не цурайся, звідки родом ти". У ньому про те, де я народилася. Розповідала у своєму блозі про те, де народилася, виросла. Ніколи того не соромлюся, що народилася і виросла в селі. Завжди про це розповідаю. Потрібно пам'ятати те місце, де твоя батьківська хата, де ти народився.

Крім того, є багато поезій, присвячених мамі, батькові, який, на жаль, загинув. Татові загалом присвятила першу книгу "А все інше – вірші" (150 улюблених поезій, створених зокрема  у межах популярної інстаграмної рубрики). Він був дуже творчий, гарно малював і вірші писав (коли був в інтернаті; його мама рано померла, а батько повернувся з Другої світової війни інвалідом першої групи). Писав вірші, будучи закоханим у маму (вона показувала цей старий зошит із написаними для неї поетичними рядками”.

Татові читала свої вірші (була у 7 класі, коли він загинув). Він казав, що гарно. Завжди мене хвалив і дуже любив. Такої любові, яка була в мене від батька, скільки він встиг мені за той період її дати, більше в житті не зустрічала. У мене на рівні цієї любові якісь особливі відчуття по сьогоднішній день. У мене з татом був міцніший емоційний зв'язок, ніж з мамою.

Маю гарно розвинену інтуїцію і внутрішньо відчуваю, що тато мені до сих пір допомагає по житті. Він – як мій охоронець на небесах. І жодної ночі не було, щоб я не помолилась за упокій його душі.

- Свого часу вели бізнес. Важко було поєднувати його і шлях у творчість?

- Дуже важко. Коли існував бізнес, і він працював, творчість була більше як хобі. До 29 років взагалі світові не показувала свою поезію, тому це було надзвичайно важко і на творчість було менше часу. Це для мене було як хобі. 

 Бо двох Батьківщин не буває,
 Ти тут народився малим.
 І серце твоє в ріднім краї
 Співає під ноти струни.
 Тут слово батьківське лунає,
 Тут мамина пісня дзвенить.
 Лелека летить небокраєм,
 Між вербами вітер шумить...
 Тут світить ясніше сонце,
 І в море впадає Дніпро.
 А гори, немов охоронці,
 Які захищають народ.
 Тут віра у правду твоя,
 Жага до життя нетлінна.
 Могуча та сильна! Це наша земля!
 Це рідна, твоя Україна!

Коли  показала відзняті відео з декламуванням власних віршів, зрозуміла: люди хочуть їх бачити. Тоді не дуже захоплювалися віршами, це вже зараз більше починають цінувати українську культуру, літературу. Всюди мене запрошують на творчі вечори, різні форуми, бізнес-сніданки, бранчі. Нещодавно був концерт пам'яті Кузьми Скрябіна, куди мене також запросили, щоб я прочитала вірші. 

На жаль, з початком повномасштабного вторгнення почали цінувати поетичне слово більше, а до того, якщо ти закидував в інтернет лише текст, то його просто не хотіли читати. Тому потрібно було знімати відео, так, як я це робила у вигляді короткометражних міні-фільмів. Тоді їх із захопленням дивилися і реально мільйони людей переглядали та переглядають дотепер. І таким чином знайомляться з поезією. Спершу було важко, навіть враховуючи те, скільки коштів потрібно було витратити на зйомки. Ти мав розуміти: слід їх заробити, а потратити  на вірші, аби їх відзняти. Тоді на творчості не заробляла. У мене не було ні блогу, ні віршів на замовлення не писала, ні власних книг, щоб продавались. Було складно, але якось так трапилось, що в той момент, коли я бізнес поставила на стоп (не закривала) за рік так розвинулась у творчості, що потім і не хотіла вже жодного бізнесу. Я зрозуміла – це моє покликання, що я знайшла себе. Вірила: воно мені ще й буде приносити якийсь фінансовий фідбек.

- У вас три кардинально різні освіти...

- Закінчила Самбірське медичне училище (сестринська справа), потім Українську академію друкарства (заочно) факультет:  економіка підприємства, і нещодавно отримала диплом психотерапевта.

- Звідки мали стартовий капітал на приватний бізнес?

- Спершу був приватний кабінет з колишнім чоловіком – батьком Амалії. Позичали на його відкриття кошти; брали в оренду приміщення. Там не потрібно було багато капіталовкладень. Чому я кажу, що тато мені завжди допомагає.... Тому, що, будучи розлученою,  відкрила клініку сама (хату батька у селі вісім років не могли продати). Після розлучення залишилася фактично без засобів для існування. Почала думати, як започаткувати бізнес, адже 10 років в ньому перебувала і знала, як його будувати, просто не мала грошей. Кредити ж боялася брати. Десь три ночі не спала і тоді в один день дзвінок: хочу купити вашу хату в селі. За ці кошти й відкрила бізнес. Це був Центр відновлення здоров'я для всієї сім'ї, у якому працювали психологи, психіатри, логопеди, психотерапевти для дорослих та дітей; фізичні терапевти, масажисти для дітей, дорослих. Здійснювалися різні апаратні процедури для діток з метою відновлення організму.

- Любов до себе відкрила дорогу  до життєвого успіху?

- Напевно, більше любов до дитини. З нею жила  сім років і розуміла: маю дати їй все сама – це моя відповідальність. Батько дитини взагалі не цікавився нею. Спершу дуже мало допомагав. Виплачує аліменти лише тому, що  переписала на нього колись наш спільний бізнес.

У час повномасштабного вторгнення  у перший день війни виїхала  з дитиною в Польщу. Поставила проєкт на стоп. Забрала апаратуру, кушетки… Думала, коли повер-нуся до Львова, цей  проєкт  продовжуватиму і він працюватиме, а вийшло так, що заглиби-лася у творчість. Сотні людей почали мені писати, де можна купити вашу книгу, а її в мене ще не було. Я просто писала поезії і виставляла. Дальше зрозуміла, що треба друкувати книгу, оскільки є попит.

Як ти там, дуже важко без мене?
 Не хвилюйся, ще трохи. Поспи.
 Скоро поле буде зелене,
 В ньому згинуть усі вороги.
 Ми підемо з тобою на каву,
 В саме серце моєї весни.
 Цю прогулянку нашу — цікаву,
 Пам‘ятатимем після війни.
 Ти гулятимеш площею Ринок,
 І під Оперним фото зроби.
 Милуватись будеш без зупину,
 Мирним небом, яке навкруги.
 Під обід прогуляємось парком,
 Сядем разом собі на траві.
 Я тобі розповім, як я плакав,
 Коли дії ішли бойові.
 А надвечір підемо додому,
 Де нема небезпеки, повір.
 Там де усмішки щирі, знайомі,
 Дуже скучив. Твій рідний Львів.
 
Збірка "А все інше – вірші" вийшла тисячним накладом. У мене вже станом на зараз було чотири додруки. Продала понад чотири тисячі книг. Вони є майже в усіх книгарнях України.

- Що повинна мати людина, аби почувати себе сповна щасливою?

- Щастя нерідко якраз у простих речах. Ніколи не прагнула мільйонів, великих грошей, але, якщо ти їх не маєш, образно кажучи, і за що ліки купити, то можеш й померти, бо ліки безкоштовно не роздають. Найперше, вважаю: людина має мати той фінансовий стан, у якому почувала б себе комфортно. Якщо його немає, то бодай прагнути до нього йти і все робити для цього.

Вбачаю особисто щастя в тому, що вмію зупинитися і поспостерігати, як десь  пташка співає, вітер дме, падає дощ; підняти голову вверх,  і бачити веселку –все те, чим Бог наділив природу, щоб ми зауважували  і насолоджувалися.

Щастя – звичайні сімейні моменти для мене, коли разом з найдорожчими; коли є довіра, дотримання цінностей, які несу крізь своє життя.

Насправді для щастя не так багато треба. Кожна людина має той щасливий момент сама в собі відчути, що їй  потрібно для щастя. Бо хтось поїде на море, і  вже щасливий, а хтось не любить море, а любить гори. Кожна людина не може рівнятися щасливими моментами однаково.

- Проявлення себе в творчості було для вас передбачуваним, чи все сталося спонтанно?

- Спонтанно. Спершу навіть соромилася виставити свій перший вірш в інтернет. Я не була публічною людиною. Мала понад сто друзів-підписників у соцмережах. Перший вірш залетів на сотні тисяч переглядів і дуже багато відгуків відразу, тобто виставила ввечері відеовірш, лягла спати. Вранці прокинулася, а в мене вже тисячі повідомлень, якийсь розрив і тут вже запрошують на інтерв’ю… У мене таке враження, що лягла спати однією людиною, а прокинулася іншою.

- Що із професійної реалізації може стати, чи вже є для вас визначальним?

- Наразі бізнесу ніякого не планую, тому, що в чому зараз зайнята, в тому  живу. В мене вже на три тижні вперед все розписано і це різні міста України. Які моменти ще би могли бути результативними? Також додаткових не розглядаю, бо наразі з усім не встигаю. Маю команду з чотирьох людей, яким даю завдання. Щодня надходить стільки запитів, що вранці поснідала, і не знаю, коли маю встигнути пообідати.

- Як справляєтеся з хатніми обов'язками?

- Зараз дуже велике навантаження. У серпні буде презентація другої книги  "Птахи не летять на схід", яка присвячена Україні і нашим Захисникам. І чоловік мене підтримує, багато допомагає; навіть сам готує сніданки, обіди, вечері. Знає, що ввечері приходжу, пів години на дітей, за якими сумую; і лягаю спати. Молодшій донечці зараз лише десять місяців, тож він йде спати з нею в іншу кімнату і на ніч залишається з малою. Розуміє: мені потрібно відіспатися, оскільки ще пишу поезії на замовлення, для чого мені потрібний міцний сон. Люди замовляють привітання на весілля, дні наро-дження; хочуть, щоб це було на 8-10 стовпчиків із реальної історії їхнього життя. Над цією поезією можу працювати 3-4 години. Тому вдячна чоловікові, що він зараз підтримує мене. Але пообіцяла: після презентації другої книги з сім'єю відразу поїхати у відпустку хоча б на сім днів. Мабуть, у Карпати. 

Презентація має бути грандіозною, на 150 людей.  Шукаємо партнерів. Хочемо і міських посадовців Львова запросити та ветеранів російсько-української війни. Тут історія про благодійність. Я настільки відкрита до якихось громадських, соціальних проєктів, що нерідко заходжу в мінус. Свої кошти докладаю. Хотілося б вийти з презентацією, принаймні, на нуль, а не в мінус. 

Долучаємо відомих партнерів, які дають кошти на подію. За них друкуватимемо  книгу, а сто відсотків з її продажу скеруємо на допомогу для титанових. Є такий фонд “Титанові”, що підтримує ветеранів.

Протези їм надає держава, а от  титанових імплантів, на які кріпляться протези, колишні захисники не мають. Ці титанові імпланти коштують дуже-дуже багато грошей.  Не знаємо, наскільки нам вийде долучитися, але побачимо, як все піде на презентації. Думаю: кожна людина, яка буде на ній, купить книжку, а кошти  від продажу плануємо перерахувати на згаданий Фонд.

Незламна, вільна, сильна й незалежна!
 Я тут живу, і це моя земля.
 Кохаю палко, вірно та безмежно,
 Пишаюсь тим, що українка я.
 Мій рідний дім завжди в моєму серці,
 Мамині очі, татове плече.
 Степи, лани, поля, ліси, озерця,
 І сонце світить ясно, не пече.
 І тут я дихаю на повні груди,
 Під синьо-жовтим стягом, повесні.
 Бо де б я не була, завжди зі мною будуть,
 І рідна мова, й вірші і пісні.

Запустили ще й інтернет-проєкт, де ми з відомими артистами, акторами, знаменитими людьми записуємо ті вірші, які будуть у другій книзі, на відео і тоді даємо посилання на банку, щоб люди долучалися. Банка створена Фондом "Титанові".

- Маєте досвід телеведучої.

- Працювала нею у Києві на загальнонаціональному музичному каналі МУЗВАР, який пропагує нову українську музику. У столиці жила півтора року під час війни, а коли завагітніла (московити атакували столицю по п'ятсот-шістсот дронів за ніч) зрозуміла, що можу втратити на цьому фоні дитину, тому переїхала  до Львова із старшою донечкою, а чоловік залишився у столиці, бо в нього там була робота, проте зараз всі разом у Львові.

- Чи змінилась довіра до людей у час війни?

- Особисто завжди довіряю людям і потім через це страждаю. У мене вже така натура: роблю добро навіть тоді, коли не просять. Усім завжди допомагаю. Та, враховуючи те, що я творча особистість,  не можу не довіряти людям, бути іншою, тому, що це є я. Коли ж  буду десь закривати те, що йде в мене зсередини, потім не зможу писати.  Ось як в мене це відбувається. 

Чи змінилося суспільство?  Мені здається: зараз,  на четвертий рік повномасштабної війни, людям все вже так набридло, що вони стали більше злі, дивлюся навіть по хейту, як мене лише не називали… Є люди світлі, а є заздрісні… Відчуваю, що з  війною ті люди будуть якраз фільтруватися. І їх буде дуже чітко видно. А світлі  (називаю їх люди-світлячки), від яких йде тепло, добро – залишаться, і вони будуть ще яскравіші. Є певний закон Всесвіту і баланс: немає такого, щоб всі  були добрі, чи всі багаті. Потрохи різних має бути. Люди різні не лише зараз, а вони такими завжди були.

Особисто в мені війна прокинула більше бажання до благодійності. Раніше також допомагала, але, щоб робила благодійні презентації, виступи, то ні. Тепер дуже багато всього зробила. В мені десь прокинулося оте бажання: не як треба, а як хочу свідомо. Почала відчувати – це моя одна з місій в житті, які я маю зробити.

Коли закриваю великі потреби наших військових (був знайомий лікар на фронті), перераховую багато коштів зі своїх виступів, – таке відчуття блаженства, якби мені мільйон доларів подарували, хоча я з того нічого не отримую. Мені зда-ється оте допомогти і закрити, – це для мене одне з відчуттів щастя.

- Чи ви  свідомі того, що у когорті людей, які презентують нині Україну в світі?

- Зараз вже так. Просто, коли тебе впізнають на вулиці і ти не можеш нікуди вийти, бо тебе в будь-якій кав'ярні, будь-якому ресторані  впізнають і кажуть: ми знаємо ваші вірші і який саме, бо бачили відео, почала усвідомлювати, що насправді залишу зараз, і в тому числі й після себе,  якийсь певний внесок в  українській культурі та літературі.

 Я тримаю у руці,
 Прапор України.
 І кричать всі звідусіль,
 Що вона єдина!
 Через гори і поля
 Я піду по стежці.
 Нехай славиться земля,
 З нею — Незалежність!
 Хай почує голос мій,
 Червона калина.
 І струмочок задзвенить,
 Як мала дитина.
 Хай єднає усіх мир,
 Й кличе в рідну хату.
 Де бринить дитячий сміх,
 Де чекає мати.

У мене є  недописаний роман; пишу прозу  і казки писала. Книжки видам для дітей. Просто на це все не вистачає часу.  Інколи думаю, що, мабуть, в добі тепер менше годин стало.

Наразі займаюся поезією. Можливо, після другої книги поезій видам для дітей казки, враховуючи те, що в мене є маленька донечка. Думаю, для моєї аудиторії це би було як новинка; потрібний продукт. Але такі книги дуже затратні; їх потрібно якісно ілюструвати; видавати з малюнками.

- У проміжку якого періоду будувався ваш творчий шлях?

- Зараз мені 36 років. З 29 –сім років.

- Тоді відбувся старт, щоб зараз вибухнути енергійно, імпульсивно й впізнавано…

- Десь вже в цей рік почала пожинати плоди. До того постійно дуже багато працювала на своє ім’я, а нинішнього року побачила, що десь мені воно починає трохи повертатися, та моя робота за шість років. Ще вибудувала  особистий бренд. Є й інфлюенсеркою. У моєму блозі реклама (рекламую різноманітні бренди,  автомобільні компанії…). До того ж амбасадорка мережі квіткових крамниць у Львові, а таких  п'ять, які представляю постійно. 

- А чого бажаєте собі в подальшому?

- Сили, здоров’я, більше терпіння (у мене немає терпцю; не можу без діла сидіти, чи тим більше лежати), стриманості, знаходити час на відпочинок.  Якщо взяти навіть написання поезій на замовлення – це частинка мене, додана до свята тієї людини, якій замовляють вірш. Проживаю із замовником всю  життєву історію того, кому поезія призначена. І це на енергетичному рівні забирає багато сил.

Насправді жити з творчою людиною, а ще  з жінкою, коли й чоловік  самодостатній, не дуже хтось і зміг би, тому сім років не виходила заміж, а жила сама з дитиною. Ніхто би певно цього не витримав, хіба той чоловік, якого тепер Бог мені послав (вимолила його у Господа).

- А хто ви більше: поетеса, телеведуча, блогерка?

- Насамперед, українська поетеса. А далі вже все решта.

Без творчості не можу жити. Це невід’ємна частина мого життя. Напишу вірш, потім перечитую разів 50. Можу вночі зірватися писати вірш. Раніше чоловік був взагалі в шоці. Кудись їдемо, можу кричати по дорозі зупинись.  Мені вірш йде в голові вже другий чи третій стовпчик, розумію, що, якщо зараз не вийду і не запишу, то пропущу той вірш і потім його не згадаю.

У мене на тумбочці біля ліжка постійно лежить блокнот і ручка. Інколи й о третій годині ночі можу встати, написати вірш, і лягти дальше спати. Це вже моя сутність. І не уявляю вже інакше життя, тому, що  тут я знайшла себе повністю. На сто відсотків. і від цього отримую задоволення. Це справа, яку я люблю. Тим більше творчість ти не можеш набути.  Це моє призначення у житті.

- Чому обрали псевдонім Барва?

- Не хотіла йти в літературу під прізвищем свого колишнього чоловіка, а дівоче – Москв'як, могло у декого асоціюватися з москвою (вже тоді на підсвідомому рівні  відчувала, що буду навіть всесвітньо відомою, а не лише в Україні), і тоді прийняла рішення взяти псевдонім. Десь з місяців чотири його вибирала; було багато списаних листків; розглядала різні варіанти, але все не йшло, а потім один добрий знайомий, який займався неймінгом, порадив вибрати із ним запропонованого списку. Визначилася з псевдонімом  Барва. І, вважаю, вдало.